Олег Фіданян: «Моє прізвище з вірменської перекладається як Захисник Батьківщини»
Герої серед нас. Підполковник ЗСУ Олег Фіданян: ««Я не просто вірю, а знаю, що ми неодмінно переможемо».
– Пане Олеже, у Вас – красиве вірменське прізвище.
– У мене батько – вірменин, а матуся – українка. З вірменської мови прізвище перекладається – Захисник Батьківщини. Тобто це дійсно звучить красиво! А народився я в прекрасному місті Чернігові, котре дуже люблю. Батьки працювали на Чернігівському радіоприладному заводі – у військовій галузі. Вони приїхали сюди за розподілом, тут і познайомилися. Мама брала участь у випробуванні відомого «Бурана». Це – такий аналог американського «Шатла», їхнього космічного корабля. Я навчався в школі №27. А в 1985 році закінчив Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків.
Справа в тому, що я отримав військове виховання. Обидва мої дідусі – ветерани Другої світової війни. Один воював у піхоті та в артилерії – на «Катюшах». Війну він закінчив у Манчжурії, коли капітулювала Японія. Інший дідусь спочатку служив офіцером у танкових військах, а потім він навчався у льотній школі в Чугуєві та пролітав усю війну, котру завершив підполковником. Ось ці дідусі мене так і виховали. Ми дуже багато спілкувалися, і перше моє офіцерське звання разом «замочували».
Також у мене є молодший брат Володимир, 1969 року народження, який зараз воює на Куп’янському напрямку.
Отож я в училищі уже з першого курсу самостійно літав на літаках Л-39 та МіГ-23. Адже тоді наше училище готувало пілотів на МіГ-21 та МіГ-23.
– Вам це подобалося?
– Бути військовим – це взагалі моє покликання. Захищати Батьківщину – головне для мене! Було б здоров’я, воював би зараз на F-16. Чудовий літак! До речі, тоді, за радянських часів, нас фактично вчили воювати проти F-16, адже американські військові вважалися нашими ворогами. То моя дипломна робота красномовно називалася «Повітряний бій між радянським МіГ-23 та американським F-16».
Отож я прослужив льотчиком і в 2002 році отримав військову пенсію. Однак я не можу просто сидіти, склавши руки, та бити байдики… Працював у державному підприємстві «Антонов». Пройшов трудовий шлях від керівника польотів льотно-випробувальної станції – до заступника льотного директора з організації повітряного руху.
– А потім, у 2014-му, росія підло, віроломно напала на Україну…
– У 2014-2015 роках я займався волонтерством, допомагав Збройним Силам України. Зокрема, взимку ми привозили їм якісні, ефективні пічки, бо там реально було до сорока градусів морозу! Ми такі чудо-пічки, з великим обігрівом, на нашому підприємстві виготовляли.
Так і познайомився з Віктором Дмитровичем Ніколюком, який тоді був комбригом 92-ї бригади. Це – безперечно, легендарна Людина! А я раніше вже звертався до військкоматів, просив направити мене в АТО. Проте мене все не хотіли брати – мовляв, я – льотчик, не піхотинець, а їм потрібні були, в основному, піхотинці.
І от Віктор Ніколюк, наш «Вітер», з яким ми вже подружилися, лежав у шпиталі, підліковувався. Я прийшов його провідувати і прямо запропонував: «Вітю, візьмеш мене?». Він відповів: «Олег, із задоволенням. Мені справжні офіцери потрібні».
Так я воював у 92-й бригаді в 2016-му на ділянці від станції Луганської до Трьохізбенки, обороняв Щастя. Мій дідусь у Чугуєві перевчився з танкіста на льотчика і почав літати. Й ось пройшов час, і я, його онук, опинився там же, на Донбасі, захищаючи Україну. Тільки раніше був льотчиком, а став піхотинцем.
– Там Ви і першу контузію отримали?
– Так. Трикляті вороги нас запекло обстрілювали з Веселої гори з боку Луганська. Неможливо було навіть голову підвести, висунутися. Ми ж були там, мов на долоні, все видно. І вони по нас гатили. «Вітер» говорить бійцю: «Бери гранатомет і стріляй». А той у відповідь: «Тобі треба, ти й стріляй». Це – такий армійський гумор. Кумедний епізод. На фронті без цього неможливо, щоб трохи не пожартувати…
Звісно, той жартун-боєць підготував РПГ-7, а його дві людини реально обслуговують, і завзято стріляв по «сепарах». І я також зробив із гранатомета більше двадцяти пострілів. Він став такий гарячий, що обпікав руки, я ледве міг за нього триматися і врешті-решт таки отримав опіки. Потім підтягнулися наші й подавили вогонь супротивника. Нібито звичайний бойовий епізод, а запам’ятався мені завдяки гумору.
І ще чомусь мені запам’яталося, як я в Щасті пригостив тринадцятьох місцевих дітлахів морозивом, і вони ним із задоволенням, з радістю ласували. Це було дуже зворушливо. І я бачив вдячність у їхніх очах. Ось такі людяні вчинки наших військових цілком спростовували усілякі «фейки» російських пропагандистів, які змальовували наших бійців такими собі монстрами, аби лише задурити голови мешканцям Донбасу. Це в стилі кацапів – розпочати запеклу, жахливу війну і придурюватися, що вони тут ні до чого. Наче Крим і Донбас самі себе окупували…
Далі були Мар’їнка та Красногорівка, де я провоював рік і два місяці. Згодом – Світлодарська дуга (Бахмут, Торецьк, Зайцеве, Світлодарськ…). Це вже з кінця 2019-го і в 2020-му зі своєю групою ми виконували окремі бойові завдання на передовій. У Широкине їздив у відрядження…
– Якої Ви думки про Героя України Віктора Ніколюка? Адже Ви тривалий час воювали з ним разом.
– Якнайкращої! Це – справжній Офіцер, Чоловік. Коли я прийшов до них у бригаду, він одразу мені сказав: «Олег, ти – льотчик, ти думаєш інакше, а у нас – своя тактика… Тому посидь біля нашого оперативного чергового, щоб ти зрозумів специфіку піхотинців». Інший простий командир сказав би: «Бери автомат і йти в окоп». А він хотів, щоб я розібрався, зрозумів, що маю робити. І, коли я декілька днів побув там біля оперативного чергового, дійсно багато що мені прояснилося. Відтоді я був підпорядкований безпосередньо «Вітру» і виконував його бойові завдання.
Він – не боягуз: завжди сам попереду, постійно ризикує!.. Ми, звісно, говорили йому про це. Але хіба його втримаєш? В усьому показує власний приклад, такий характер. Віктор – справедливий і думає, як стратег. Ми ще тоді, в 2016-2017-му, воювали малими бойовими групами – це він придумав.
Отож Віктор Ніколюк став командувачем ОК «Північ». А я працював викладачем вогневої підготовки – у Київському військовому інституті імені Тараса Шевченка.
– Аж тут розпочалася повномасштабна війна…
– Ця велика війна застала мене в Києві. Мене призначили заступником командира стрілецького батальйону, сформованого з викладачів і курсантів нашого вузу. Обороняли Київ та охороняли стратегічні об’єкти. У цей час знешкодили декілька диверсійно-розвідувальних груп.
Пам’ятаю, як затримали двох громадян Таджикистану поблизу Жулян, які надто підозріло крутилися біля об’єкта. Вони вільно володіли російською. Перевірили у них документи і гаджети. Одразу з’ясувалося, що це – вороги, які фотографували секретні об’єкти й фіксували нашу логістику. Коли ми їх спіймали, то з’ясувалося, що вони спеціально були заслані в Україну ще за півроку до початку цієї війни.
І подібних ДРГ в Україні було тоді багато! Спеціально приїздили сюди під виглядом, наприклад, будівельників, селилися біля стратегічних об’єктів. Тобто все планувалося заздалегідь. Тож ловили і громадян Білорусі, і, звісно, росіян… Вони збирали секретну інформацію, ставили спеціальні мітки. А ми їх вираховували. На жаль, на третій день війни у нас з’явилися перші втрати – загинули викладач-полковник та декілька курсантів. Були й поранені…
– Навіжених кацапів прогнали з Київщини та Чернігівщини і тепер Ви захищаєте Україну на Придесенні.
– Так. У мене були деякі проблеми зі здоров’ям, і лікарі мене просто списали… Втім, як я міг у такий складний час для нашої країни лишитися осторонь боротьби із загарбниками?! Попросив Віктора Ніколюка забрати мене до Чернігова, в моє рідне місто. І це сталося, тож я був на сьомому небі від щастя!
Таким чином, з лютого 2023-го я – старший офіцер відділу цивільно-військового співробітництва ОК «Північ».
– Чим Ви фактично займаєтеся?
– Комунікацією з цивільним населенням та органами влади. Скажімо, у наших громадах є села, які знаходяться неподалік кордону. Вороги їх часто нещадно обстрілюють, але там все одно мешкають люди. І ми допомагаємо місцевим людям, чим тільки можемо. Тобто це – такий місток між армією та
цивільними. Ми повинні максимально захистити жителів – аж до евакуації! При цьому дуже важливо, щоб мешканці з розумінням та повагою ставилися до військових, розуміли специфіку нашої діяльності, постійно підтримували і нас, щиро вболівали за ЗСУ. Це – військово-патріотичне виховання наших дітей, яке надзвичайно важливе, і не лише зараз, а й у подальшому. Молодь повинна бути готовою захищати свою Батьківщину!
До речі, найбільше на прикордонні страждають діти. Тому необхідно з ними спілкуватися. Ми, за першої-ліпшої можливості, приходимо до дітей із подарунками – зі смаколиками, цікавими українськими книжками. І дітлахи також дарують нам свої сувеніри, виготовлені власноруч, обереги для наших бійців, зворушливі малюнки… От підходить до мене дитина і каже: «Можна, я Вас обійму?». У мене просто сльози мимоволі набігають на очі, коли таке відбувається. Не раз зустрічалися ми і з дітьми-сиротами, були в інтернатах.
У школах ми проводимо теплі, проникливі зустрічі, заняття, наприклад, із надання першої медичної допомоги, з мінно-вибухової безпеки. Дітям це напрочуд цікаво! На жаль, немало наших мирних мешканців уже підірвалися на мінах, яких залишилося повно в наших лісах після перебування тут клятих кацапів. Ми застерігаємо людей, пояснюємо, що це – дуже небезпечно. Проте дехто й досі поводиться легковажно.
– Знаю, жителі похилого віку навіть приходять на блокпости зі своїми проханнями…
– Так, комусь потрібно поміряти тиск. Хтось дуже просить пігулку чи зробити укол. Це – старенькі люди, і ми стараємося їм допомогти. Магазин, скажімо, працює раз на тиждень, а в людини вже закінчилися продукти. Чи треба терміново відвезти когось у лікарню. Ставимося, як до рідних. Бо село – за чотири кілометри від кордону й обстрілюється ворогами з міномета… Тому надаємо усіляку посильну допомогу, котра не впливає на виконання бойових завдань.
– Відчуваєте підтримку мешканців рідної Чернігівщини?
– Безперечно, дуже відчуваємо і щиро, від усієї душі, дякуємо всім, хто допомагає ЗСУ!
– Маєте державні нагороди?
– Так. А моя дружина Олена Григорівна Фіданян отримала від міністра оборони України «Золотий Тризуб» – за захист Києва. Вона тепер очолює Департамент освіти та науки Києва. Кандидат наук. Виповнилося 37 років нашого шлюбу. Донька Олександра – викладач англійської мови. Двоє онуків – Єгор і Тимофій, хлопці займаються боксом та гарно навчаються.
– А як щодо Ваших хобі?
– Я дуже люблю збирати гриби. Маю власну вогнепальну та холодну зброю. Свого часу був кандидатом у майстри спорту з дзюдо.
– Вірите в нашу Перемогу?
– Я не просто вірю, а знаю, що ми неодмінно переможемо. І коли це станеться, я одразу завантажу до мікроавтобуса ящики з віскі, і ми з друзями поїдемо по всіх місцях наших боїв – від Станиці Луганської до Широкиного. Вшануємо всіх полеглих бойових побратимів. Взагалі ж, у мене вже дев’ять місяців відпустки назбиралося. Вірю в своїх друзів, у себе. Інакше я просто не можу. А справжня дружба пізнається на війні, ось у таких екстремальних, трагічних умовах. І я щасливий, що маю таких друзів-побратимів, як «Вітер», котрий навчив мене по справжньому воювати, і за це я йому щиро вдячний!
Спілкувався Сергій Дзюба
